Рак сечового міхура

Особливості структурних змін слизової оболонки ортотопічного ілеального сечового міхура в динаміці

О.І. Яцина¹, С.В. Вернигородський²

¹Національний інститут раку, Київ, Україна
²Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова, Україна

Вступ. Радикальна цистектомія та деривація сечі є золотим стандартом лікування інвазивного раку сечового міхура. Прогрес, досягнутий у реконструктивних операціях на сечовому міхурі сьогодні призводить до розширення показань для eнтероцистопластики. Однак наслідки використання частини шлунково-кишкового тракту не отримали належної морфологічної оцінки.

Мета — оцінити гістологічні зміни, апоптозну та проліферативну активність слизової оболонки ілеального сечового міхура в динаміці у пацієнтів, які перенесли цистектомію, ілеонеоцистопластику.

Матеріал і методи. Вивчені гістологічні зміни слизової оболонки ілеального сечового міхура у 23 пацієнтів, які спостерігалися протягом 2 років. Для визначення ступеня диференціювання, проліферативної активності та апоптозу використовували первинні антитіла Cdx2, Ki-67, Bcl-2, p53 та TUNEL-метод. В зрізах, забарвлених альціановим синім та Шифф-реагентом диференціювали кислі та нейтральні глікопротеїни.

Основним методом оперативного втручання був «Double-U», що розроблений в нашій клініці. У всіх пацієнтів проводилися інтраопераційні біопсії слизової оболонки нормальної клубової кишки, які слугували контролем. У післяопераційний період біоп­сійний матеріал забирали через 3; 6; 12 і 24 міс при виконанні ендоскопії ілеального сечового міхура.

Результати. У порівнянні зі звичайною гістологічною будовою слизової оболонки клубової кишки в ілеальному сечовому міхурі діагностовано скорочення висоти ворсинок, починаючи вже з перших 6 міс післяопераційного періоду. Це скорочення висоти було одночасно зі збільшенням глибини крипт та підвищенням інтенсивності запальної реакції у власній пластинці слизової і підслизової оболонки. Кількість келихоподібних клітин (КК) збільшувалася як через 3 міс, так і пізніше. Епітелій клубової кишки характеризувався атрофічними змінами ворсинок зі збільшенням числа КК та переважною секрецією сіаломуцинів.

Проліферативна активність слизової оболонки підтверджувалася тотальним позитивним забарвленням KI-67 ядер стовпчастих епітеліоцитів та КК і залишалася помірною в основній групі спостереження до 24 міс (p>0,05). Маркер кишкової диференціації Cdx2 залишався позитивним упродовж всього спостереження, проте маркери апоптозу bcl-2, p53 були негативними.

Висновки. Відповідно до морфологічних змін слизової оболонки ілеального сечового міхура визначили 3 фази адаптації: реактивно-запальна — до 6 міс, компенсаторно-захисна — 6–12 міс та атрофічна — 12 міс і більше.

Незважаючи на прогресуючу атрофію, зменшення кількості стовпчастих епітеліоцитів та збільшення кількості КК, слизова оболонка ілеального сечового міхура зберігає кишковий фенотип з нормальною апоптозною активністю, що може свідчити про низький ступінь пухлинної трансформації.

Виявлені морфологічні зміни свідчать про те, що слизова оболонка клубової кишки добре пристосовується до нових умов, це дозволяє рекомендувати її до широкого використання в хірургічній практиці.

Профілактика рецидивів поверхневого раку сечового міхура

М.В. Вікарчук, Ю.В. Вітрук, О.А. Войленко, П.С. Вукалович, В.А. Котов

Національний інститут раку, відділення пластичної та реконструктивної онкоурології, Київ, Україна

Вступ. Основним методом лікування хворих на поверхневий рак сечового міхура на сьогодні є трансуретральна резекція (ТУР) стінки сечового міхура з пухлиною. Частота рецидивування захворювання після ТУР залишається високою і, за даними літератури, становить 50–70%, при цьому в 20–30% випадків рецидивні пухлини мають ознаки прогресії — зниження ступеня диференціювання та збільшення глибини інвазії. Профілактика рецидивів раку сечового міхура здійснюється шляхом проведення ад’ювантної внутрішньоміхурової хіміо- та імунотерапії.

Мета дослідження — оцінити ефективність комбінованої внутрішньоміхурової хіміо- та імунотерапії як методу профілактики рецидивів поверхневого раку сечового міхура після проведення трансуретральної резекції пухлин.

Матеріали та методи. Ретроспективному аналізу піддано 63 хворих на поверхневий рак сечового міхура, яким виконувалась ТУР пухлини. З метою оцінки ефективності комбінованої внутрішньоміхурової хіміо- та імунотерапії пацієнтів було розділено на 2 групи. До 1-ї групи увійшло 33 (52,4%) пацієнти, яким одразу після проведення ТУР пухлини сечового міхура виконувалось одноразове внутрішньоміхурове введення 50 мг доксорубіцину на 40–60 хв. До 2-ї групи — 30 (47,6%) пацієнтів, яким виконувалася лише ТУР. Внутрішньоміхурова інстиляція доксорубіцину не проводилася при перфорації стінки сечового міхура під час ТУР.

В подальшому хворим обох груп проводилась післяопераційна внутрішньоміхурова імунопрофілактика вакциною УРО-БЦЖ. Курс імунопрофілактики розпочинався через 3–4 тиж після ТУР, включав 6 введень вакцини в дозі 100 мг з інтервалом в 1 тиж. За відсутності рецидиву проводилась підтримувальна терапія за схемою: по 3 щотижневі інстиляції на 3-му, 6-му, 12-му, 18-му, 24-му, 30-му та 36-му місяці від початку індукційного курсу терапії.

Результати. Кожні 3 міс першого року після операції хворим проводилась контрольна цистоскопія, в подальшому — 2 рази на рік. Період спостереження становив 6–44 міс (28,2±10,4). Із 33 пацієнтів 1-ї групи рецидив раку сечового міхура виявлено у 5 (15%) випадках, що було статистично менше, ніж у хворих 2-ї групи, в яких рецидив діагностований у 10 (33%) випадках (р<0,05). Основним недоліком внутрішньоміхурової терапії був побічний прояв — цистит, який відмічено у 8 (12,1%) пацієнтів.

Висновки. Одноразове внутрішньоміхурове введення хіміопрепарату безпосередньо після ТУР поверхневих пухлин сечового міхура та проведення курсу внутрішньоміхурової імунотерапії достовірно знижує ризик виникнення рецидиву раку сечового міхура, що дозволяє уникнути повторних оперативних втручань у пацієнтів, покращує якість їх життя та є економічно доцільним.

Оптимальный вариант деривации мочи при цистэктомии у лиц пожилого  и старческого возраста

А.В. Бондарев¹, В.В. Олексенко², О.Н. Черипко¹, Т.Р. Джемилев¹, К.А. Алиев²

¹Крымское республиканское учреждение «Онкологический клинический диспансер», Симферополь, Украина
²Кафедра онкологии ГУ «Крымский Государственный медицинский университет имени С.И. Георгиевского», Симферополь, Украина

Вступление. Одной из наиболее сложных проблем выполнения цистэктомии (ЦЭ) при различных заболеваниях мочевого пузыря (МП) — карцинома, посттравматический микроцист, является выбор способа деривации мочи, особенно у лиц пожилого и старческого возраста. Несмотря на очевидное преимущество кишечной неоцистопластики, позволяющей улучшить качество жизни пациентов, ее выполнение довольно часто сопровождается рядом осложнений, частота которых зависит от правильно выбранной тактики лечения и приобретенного опыта хирурга.

Цель работы. Проанализировать опыт выполнения ЦЭ с различными вариантами уринодеривации у больных пожилого и старческого возраста.

Материалы и методы исследования. Представлен первый в Крыму опыт лечения 20 пациентов с различными заболеваниями МП (инвазивный рак МП — 18, местно-распространенный рак сигмовидной кишки — 1, посттравматический микроцист — 1), прошедших лечение в отделении онкоурологии КРУ ОКД за период 2010–2012 гг. в объеме ЦЭ с одномоментной кишечной пластикой.

В исследование вошли 19 (95%) мужчин и одна женщина (5%), возраст которых колебался от 52 до 70 лет (60,7±5,5). Пациенты были разделены на 2 группы: 1-я группа — 8 (40%) больных в возрасте 50–59 лет, 2-я группа — 12 (60%) больных в возрасте 60–70 лет. Как варианты деривации мочи у пациентов 1-й группы: в 6 (30%) случаях была выполнена операция Bricker (методика Wallace), в 2 (10%) случаях операция Hautmann. Среди пациентов 2-й группы в 11 (55%) случаях вариантом уринодеривации была операция Bricker (методика Wallace), в 1 случае — уретероректостомия в культю прямой кишки (по Mauclaire).

Результаты. В 1-й группе осложнения зарегистрированы в 1 случае, что составило 12,5%, во 2-й группе — у 2 больных — 16,7%. Так, во время мобилизации пузыря у больного 1-й группы ввиду периорганной инфильтрации произведена перфорация передней стенки прямой кишки, что потребовало ее ушивания с выведением превентивной сигмостомы. В ранний послеоперационный период у 1 больного образовался мочевой свищ кондуита, у 1 больного отмечена несостоятельность уретероэнтероанастомоза, что потребовало повторной операции. Больные обеих групп были выписаны в удовлетворительном состоянии. Несмотря на некоторое увеличение частоты послеоперационных осложнений при выполнении ЦЭ среди пациентов 2-й группы, связь с возрастными особенностями не выявлена.

Выводы. У больных пожилого и старческого возраста с различными заболеваниями МП, требующими выполнения ЦЭ, оптимальным вариантом деривации мочи является операция Bricker (методика Wallace).

Ад’ювантна хіміотерапія в лікуванні поверхневих форм раку сечового міхура

С.М. Пасічник ^1,2 О.М. Артищук², Ю.Б. Борис¹

¹Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького, кафедра урології ФПДО, Львів, Україна
²Львівська обласна клінічна лікарня, Львів, Україна

Вступ. Частота виявлення раку сечового міхура (РСМ) — становить 4% всієї онкологічної патології та посідає 5-те місце після пухлин легені, шлунка, стравоходу та гортані.

З метою профілактики рецидиву захворювання проводиться ад’ювантна локальна хіміотерапія (АЛХТ). На сьогодні існують різноманітні схеми проведення АЛХТ із застосуванням доксорубіцину, циклофосфану, мітоміцину та інших протипухлинних препаратів. Проте немає даних щодо комбінації застосування антрациклінових антибіотиків у поєднанні з іншими препаратами, зокрема з димексидом.

Мета дослідження — вивчення ефективності комплексного лікування поверхневих форм РСМ при застосуванні доксорубіцину у різних схемах АЛХТ.

Матеріали і методи. Проаналізовано результати комплексного лікування поверхневих форм РСМ у 352 пацієнтів. У всіх хворих виявлена первинна пухлина сечового міхура та встановлена клінічна стадія ТА–1 G1–3. Всім пацієнтам було проведено ендохірургічне (трансуретральна резекція — ТУР) видалення пухлини сечового міхура. Для проведення АЛХТ застосовували препарат доксорубіцин в дозі 50 мг (5 фл. по 10 мг). Всім хворим після проведення ТУР — пухлини сечового міхура, кожних 3 міс, протягом одного року та в подальшому щорічно, проводилася контрольна цистоскопія (монофокальний ріст, відсутність рецидиву). Хворим з мультифокальним ростом пухлини та наявним рецидивом протягом першого року спостереження з метою виключення або виявлення повторного рецидиву пухлини повторну цистоскопію проводили кожні 3 міс. Всі пацієнти умовно були розділені на III групи дослідження: до І групи увійшло 124 пацієнти, яким проведено ендовезікальні інстиляції 50 мг доксорубіцину, розчиненого у 30 мл 0,9% розчину NaCl. Курс лікування: перше введення протягом перших 6 год після операції, потім щодня протягом 3 днів. Далі — одне введення 1 раз на тиждень протягом 4 тиж, потім — одне внутрішньоміхурове введення препарату 1 раз на місяць протягом 4 міс. До групи ІІ включено 182 хворих, котрим проводилися ендовезикальні інстиляції такого складу: 50 мг доксорубіцину, 4 мл 70% розчину димексиду та 26 мл 0,9% розчину NaCl. Введення проводили за тією ж схемою, що і в групі І. Контрольна група налічувала 36 пацієнтів, яким проведено тільки ТУР пухлини сечового міхура.

Оцінку результатів лікування проводили у період 2001–2006 рр. Середній вік пацієнтів при цьому становив 57,21±2,23 року. Період оцінки результатів лікування 3 міс та 1 рік від моменту проведеного первинної ТУР пухлини сечового міхура.

Критерії ефективності лікування: локальне рецидивування за показником (Т) та прогресія процесу за показником (G) протягом періоду спостереження.

Результати. Локальне рецидивування процесу після проведеного комплексного лікування пухлини сечового міхура на стадіях (ТА Т1 G1 — G3) за показником Т (табл. 1).

Таблиця 1. Локальне рецидивування процесу через 3 міс після ТУР

У табл. 1 і 2: *відсутність протипоказань для проведення ад’ювантної хіміотерапії.

Прогресія процесу після проведеного комплексного лікування пухлини сечового міхура на стадіях (ТА Т1 G1–G3) за показником G (табл. 2).

Таблиця 2. Локальне рецидивування процесу через 3 міс після ТУР

Висновки.

1. Застосування внутрішньоміхурового введення хіміотерапевтичних препаратів після ендохірургічного лікування поверхневих пухлин сечового міхура дозволяє на 30,3% знизити ризик локального рецидивування пухлинного поцесу за показником Т та на 3,89% знизити ймовірність прогресування за показником G пухлини порівняно з пацієнтами, яким було проведено ендохірургічне лікування без застосування АЛХТ.

2. Проведення АЛХТ доксорубіцином у комбінаціїї з дімексидом є ефективнішим порівняно із введенням лише доксорубіцину. Застосування такої комбінації лікарських препаратів дозволяє на 8,2% знизити ризик локального рецидивування пухлинного поцесу за показником Т та на 1,07% знизити ймовірність прогресування за показником G пухлини порівняно з пацієнтами, яким було проведено ендохірургічне лікування із застосування АЛХТ лише доксорубіцином.

Влияние адъювантной полихимиотерапии на результаты выживаемости у больных раком мочевого пузыря после радикальной цистэктомии

П.Г. Яковлев¹, В.В. Мрачковский¹, Д.А. Клюшин², А.В. Кондратенко¹, В.С. Сакало³

¹Киевский городской клинический онкологический центр, Украина
²Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Украина
³ГУ «Институт урологии НАМН Украины», Киев, Украина

Полихимиотерапия (ПХТ) рассматривается как элемент комплексного лечения больных мышечно-инвазивным и распространенным раком. Применение ПХТ в дооперационный или послеоперационный период зависит от многих факторов: клинической стадии болезни, состояния больного, показателей функции почек и печени, имеющихся данных об эффективности ПХТ в неоадъювантном или адъювантном режимах.

Цель — определить современное место послеоперационной ПХТ у больных раком мочевого пузыря после радикальной цистектомии (РЦЭ) и оценить ее влияние на выживаемость больного после РЦЭ.

Материалы и методы. За период 2000–2011 гг. в отделении урологии Киевского городского клинического онкологического центра было пролечено 286 больных с диагнозом рак мочевого пузыря в объеме РЦЭ. Мужчин — 259 (90,2%), женщин — 27 (9,8%). Средний возраст больных на момент выполнения РЦЭ составил 60,6±15 лет (30–79 лет). Ортотопическое кишечное отведение мочи выполнено у 130 (45,5%), гетеротопическое кишечное — у 30 (10,5%), накожное отведение — у 126 (44%) больных. ПХТ проведена 46 (15,8%) больным в послеоперационный период. Схемы ПХТ включали MVAC или GC. Статистическая обработка материала производилась на основе метода логистической регрессии с определением статистической значимости независимых переменных (стадия рТ, пол, возраст, адъювантная ПХТ) для вероятности выживания больного после РЦЭ в течение 3 и 5 лет. Для математической обработки взяты клинические данные 220 (76,9%) больных, которые были полными (статус pT, исход лечения).

Результаты. Среди 46 больных, которым провели адъювантную ПХТ, умерло от прогрессии болезни 30 (65%). Средний срок дожития составил 444 дня (103–1661 день, 95% ДИ 151–1101). На момент проведения исследования живы 16 (35%) больных, среди которых только 3 не имеют признаков заболевания. Срок наблюдения за выжившими составляет 1029 дней (387–2657 дней, 95% ДИ 402–2480).

Анализ практики назначения ПХТ в послеоперационный период показал, что большинству больных (38 или 82,6%) адъю­вантная ПХТ назначалась по причине выявления метастазов в регионарные лимфатические узлы при окончательном гистологическом исследовании макропрепарата, 3 (6,5%) — при глубокой инвазии рака в мышечный слой без наличия метастазов в регионарные лимфатические узлы, остальным 5 (10,9%) — при выявлении отдаленных метастазов в послеоперационный период.

Применение логистической регрессии привело к следующим результатам. Для 3-летней выживаемости AUC=0,847, значимые факторы: возраст (p<0,00001), стадия (p<0,0001), незначимые факторы: пол (р=0,259) и ПХТ (р=0,233). Для 5-летней выживаемости AUC=0,784, значимые факторы: стадия (p<0,0001), возраст (p=0,001), незначимые факторы: ПХТ (р=0,127) и пол (р=0,221).

Выводы.

1. Метод послеоперационной химиотерапии не является широко используемым в лечении больных раком мочевого пузыря: 15,8% пациентов, подвергшихся РЦЭ, получили ПХТ в адъювантном режиме.

2. В большинстве случаев (93,5%) ПХТ назначалась с паллиативной целью при выявлении прогрессии болезни (10,9%) или наличии метастазов в регионарные лимфатические узлы (82,6%). В 6,5% случаев ПХТ назначали больным с органолокализованным мышечно-инвазивным раком мочевого пузыря.

3. В модели логистической регрессии послеоперационная ПХТ не имеет статистической значимости для 3- и 5-летней выживаемости.

Валидация стадии pТ как фактора прогноза выживаемости у больных раком мочевого пузыря, перенесших цистэктомию

П.Г. Яковлев¹, Д.А. Клюшин², В.В. Мрачковский¹, А.В. Сакало³, П.Н. Салий¹

¹Киевский городской клинический онкологический центр, Украина
²Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Украина
³ГУ «Институт урологии НАМН Украины», Киев, Украина

Главными факторами прогноза выживаемости больных с диагнозом рака мочевого пузыря считаются морфологические критерии, такие как стадия местного распространения рТ, статус лимфатических узлов рN, наличие отдаленных метастазов M+ и степень клеточной атипии G. Мы провели ретроспективное исследование для оценки прогностической ценности стадии рТ в качестве фактора выживаемости больных раком мочевого пузыря, перенесших радикальную цистэктомию (РЦЭ).

Цель — оценить прогностическую ценность такого морфологического фактора, как стадия рТ опухолевого процесса у больных раком мочевого пузыря, пролеченных в объеме РЦЭ для оценки показателей выживаемости.

Материалы и методы. За период 2000–2011 гг. в отделении урологии Киевского городского клинического онкологического центра было пролечено 286 больных с диагнозом рак мочевого пузыря в объеме РЦЭ. Мужчин — 259 (90,2%), женщин — 27 (9,8%). Средний возраст больных на момент выполнения РЦЭ составил 60,6±15 лет (от 30 до 79 лет). Ортотопическое кишечное отведение мочи выполнено у 130 (45,5%), гетеротопическое кишечное — у 30 (10,5%), накожное отведение — у 126 (44%) больных. Проведен пересмотр гистологических препаратов для верификации статуса рТ опухоли удаленного мочевого пузыря. Статистическая обработка материала производилась с использованием построения кривых выживаемости Каплана — Мейера. Для математической обработки взяты клинические данные 220 (76,9%) больных, которые были полными (статус pT, исход лечения).

Результаты. В результате пересмотра гистологических препаратов удаленной опухоли мочевого пузыря стадия рТ1 была установлена у 50 (22,7%) больных, стадия рТ2а — у 76 (34,5%), рТ2б — у 43 (19,5%), рТ3а — у 28 (12,7%), рТ3б — у 10 (4,5%), рТ4а — у 11 (5%), и рТ4б — у 2 (0,9%). За время наблюдения от прогрессии заболевания умерло 113 (51,4%) больных, а именно: 11 (22%) больных стадии рТ1, 66 (55,5%) — стадии рТ2, 25 (65,8%) — стадии рТ3 и 11 (84,6%) — стадии рТ4.

Средний срок выживания составил 566 дней (12–2479 дней, 95% ДИ 41–2100). Средний срок наблюдения выживших составил 1510 дней (315–4532 дня, 95% ДИ 406–4250).

На основании вышеприведенных данных выживания были построены графики Каплана — Мейера для каждой из четырех стадий местного распространения опухоли. Объединенный график представлен на рисунке.

Рисунок. Сводный график кривых выживаемости Каплана — Мейера для больных раком мочевого пузыря, перенесших РЦЭ, в зависимости от стадии рТ, где 1 — стадия рТ1, 2 — рТ2, 3 — рТ3, 4 — рТ4

Проверка гипотезы о равенстве функции выживания в зависимости от стадии рТ опухолевого процесса в мочевом пузыре была проведена с помощью трех критериев при уровне значимости, равном 0,05 (таблица). Во всех результатах кривые выживания статистически значимо отличаются друг от друга, поскольку наблюдаемые значения превышают критическое значение (p<0,0001).

Таблица. Проверка гипотезы о равенстве функции выживания в зависимости от стадии рТ опухолевого процесса в мочевом пузыре

Вывод. Морфологический критерий рТ является достоверным маркером прогноза выживаемости больных раком мочевого пузыря, перенесших РЦЭ.

Променева діагностика післяопераційних ускладнень у хворих з артифіційним ілеальним сечовим міхуром

О.М. Гаврилюк, Т.С. Головко, Ю.В. Вітрук, О.А. Войленко, О.І. Яцина

Національний інститут раку, Київ, Україна

Вступ. В діагностичних протоколах обстеження хворих на рак сечового міхура (РСМ) променеві методи є невід’ємною їх частиною, кожен з яких має свої переваги та недоліки.

Розробка алгоритму діагностики стану верхніх сечовивідних шляхів (ВСШ) у хворих на РСМ після цистектомії з ілео­неоцистопластикою дозволить оптимізувати використання променевих методів дослідження.

Мета дослідження — вдосконалити променеву діагностику хворих на РСМ після радикальної цистектомії з ілеонеоцистопластикою.

Матеріали та методи. Проаналізовано результати обстеження та лікування 58 хворих на інвазивний РСМ, яким в період 2008–2012 рр. виконана радикальна цистектомія з формуванням ілеального сечового резервуару за методикою Double U. Вік хворих становив 27–73 років (55,7±8,8). Чоловіків було 52 (89,6%), жінок — 6 (10,3%).

Для оцінки функції ВСШ використовувалися дані променевих методів дослідження (УЗ-дослідження, оглядова та екскреторна урографія, висхідна та мікційна уретроцистографія, спіральна КТ, МРТ із застосуванням методики МР-урографії в режимі гідрографії). Всім пацієнтам як перший етап обстеження проводили УЗД ВСШ. При виявлених ознаках уретерогідронефрозу (УГН) проводили екскреторну урографію з внутрішньовенним введенням лазиксу в дозі 0,8 мг/кг. При діагностованому стійкому розширенні виконувалася МР-урографія в режимі гідрографії для визначення рівня та причини обструкції.

Результати. До операції у 18 (31%) пацієнтів виявлено УГН, при цьому у 8 (13,8%) — двобічний. У всіх випадках причиною стриктури сечоводів було пухлинне ураження сечового міхура.

При проведенні комплексного променевого обстеження через 3 міс після хірургічного лікування даних про рецидив захворювання не отримано в жодному випадку. Сечовий резервуар мав сферичну форму, контури його чіткі, ємність коливалась від 350 до 800 мм (580±105).

При обстеженні через 6 міс — у 1 (1,7%) хворого діагностовано рецидив в параректальному просторі, ще у 1 (1,7%) — фіксовані конкременти сечового міхура. В подальшому цим пацієнтам була проведена хірургічна корекція ускладнень.

Загалом після цистектомії з формуванням ілеального резервуару УГН виявлено у 10 (17,2%) пацієнтів: з них у 6 (10,3%) відмічено покращення уродинаміки, зменшення ступеня ектазії порівняно з доопераційними, у 2 (3,4%) випадках виявлено стриктуру уретероілеального анастомозу, ще в 1 (1,7%) — рефлюкс сечі.

Таким чином, у 48 (82,7%) з 58 обстежених констатовано задовільну функцію ВСШ, пієлоуретероектазію не виявлено.

Висновки. Оптимізований діагностичний супровід хворих після радикальної цистектомії з ілеоцистонеопластикою дає змогу контролювати стан ВСШ та резервуару, своєчасно провести корекцію післяопераційних ускладнень, що сприяє збільшенню тривалості та покращенню якості життя хворих.

Якість життя пацієнтів після цистектомії з ілеонеопластикою

Е.О. Стаховський, О.І. Яцина, О.А. Войленко, Ю.В. Вітрук, О.Е. Стаховський, М.В. Вікарчук, О.А. Кононенко, О.М. Гаврилюк

Національний інститут раку, відділення пластичної та реконструктивної онкоурології, Київ, Україна

Вступ. Оцінка якості життя хворих після цистектомії з формуванням ілеального артифіциального сечового міхура (АСМ) є однією з основних ознак, яка характеризує ефективність проведеного лікування.

Мета дослідження — провести оцінку якості життя хворих, які перенесли радикальну цистектомію (РЦ) з ілеонеоцистопластикою в модифікації клініки (Double U) з урахуванням адаптаційних можливостей створеного сечового міхура залежно від терміну післяопераційого періоду.

Матеріали і методи. Ретроспективному аналізу піддали 47 хворих на інвазивний рак сечового міхура, яким була виконана РЦ з формуванням АСМ з 40 см тонкої кишки. Для оцінки якості життя використана загальноприйнята форма SF-36 (Medical Outcomes Study –Short Form), адаптована саме для цієї категорії хворих. Оцінка проводилася за бальною системою через 3; 6; 12 та 24 міс після операції.

Результати та їх обговорення. При оцінці якості життя через 3 міс після операції відзначено достовірне підвищення показника болю в тілі, підвищення соціальної активності і впливу емоційного стану внаслідок емоційного підйому, надії на зцілення, більшої підтримки друзів і родичів. При цьому показники оцінки фізичного та психічного стану знижувалися. Вже через 3 міс після РЦ з формуванням ілеального АСМ відзначається достовірне зниження показників загального стану здоров’я пацієнта, що свідчить про тяжкість перенесеного оперативного лікування та післяопераційного періоду при недостатній адаптації хворих до нинішнього стану здоров’я. Усі хворі відзначили негативне підвищення емоційного стану, оцінки життєвих сил за рахунок високих балів відчуття втоми.

Стан фізичного здоров’я через 3 міс після операції РЦ з утворенням ілеального АСМ за методом «Double-U» знизився на 6,9%, а стан психічного здоров’я підвищився на 29,2%.

Через 6 міс після операції достовірно підвищилися показники оцінки фізичного стану за рахунок збільшення видів фізичної активності, а психічного стану внаслідок зниження показників нервового напруження, здатності виконувати більший обсяг роботи і підвищення громадської активності. Однак знизився показники рівня життєвих сил та емоційного стану. Більше половини пацієнтів приступили до своєї звичайної життєдіяльності, чому сприяло адекватне утримання сечі в денний час та відновлення акту сечовипускання.

Однак лише через 12 міс достовірно підвищилися показники фізичного стану, життєвих сил, громадської активності, психічного здоров’я. Отримані дані свідчать про те, що якість життя пацієнтів, які перенесли радикальне, реконструктивне хірургічне втручання, відновлюється протягом 12 міс післяопераційного періоду.

Через 24 міс якість життя достовірно підвищилася, перевищивши дані до операції. Показники фізичного стану і життєвих сил збільшилися, а суспільної активності — дещо знизилися порівняно з показником за 12 міс, але достовірно перевищували показник 3 міс. Всі хворі через 24 міс займалися суспільно корисною працею. Покращився показник психічного стану порівняно з 12 міс після РЦ. Всі пацієнти крім 1 утримували в спокої сечу вдень. При кашлі і напруженні 3 пацієнти відзначали підтікання, нетримання сечі в нічний час, що потребувало 1–2 візитів до туалету вночі.

Висновки. Зважаючи на те, що достовірної різниці між показниками якості життя через 12 та 24 міс після лікування немає, можна стверджувати, що достатнім періодом для повної адаптації пацієнтів після перенесеного оперативного втручання є 1 рік після РЦ з формуванням ілеального АСМ. Отримані дані з використанням опитувальника SF-36 у даного контингенту хворих вказують на потребу в проведенні сучасних реабілітаційних методів, які сприяли б найбільш швидкому відновленню якості життя таких хворих.

Влияние пробиотика Аerococcus viridans 167 на экспрессию маркеров воспаления и оксидативного стресса у больных раком мочевого пузыря

Р.Н. Молчанов, И.С. Шпонька

ГУ «Днепропетровская медицинская академия МЗ Украины», Днепропетровск, Украина

Профилактика рецидивов поверхностного рака мочевого пузыря является одним из важных вопросов современной онкоурологии. В последнее время получены данные о противоопухолевой активности пробиотиков, одним из возможных механизмов профилактического действия которых является снижение интенсивности местной воспалительной реакции как фактора риска развития рецидивных опухолей.

Цель исследования — изучение характера воздействия пробиотика Aerococcus viridans 167 на состояние экспрессии маркеров воспаления и оксидативного стресса в опухолевой ткани и слизистой оболочке мочевого пузыря у больных раком мочевого пузыря.

Материалы и методы. Выполнено иммуногистохимическое (ИГХ) исследование экспрессии маркеров циклооксигеназы 2-го типа (ЦОГ-2), эпителиальной и индуцибельной NO синтазы (еNOS и iNOS) в биоптатах 20 больных с поверхностным раком мочевого пузыря, которым накануне оперативного вмешательства проводили однократную внутрипузырную инстилляцию пробиотика А-бактерина (I группа). Результаты сравнивали с показателями, полученными у 44 пациентов с раком мочевого пузыря, разделенных на 2 группы в соответствии с отсутствием (II группа) или наличием (III группа) сопутствующей инфекции мочевых путей (ИМП), а также контрольной группы (8 человек) с неопухолевыми заболеваниями. При оценке ИГХ-окраски использовался полуколичественный метод.

Результаты. Выявлено отсутствие достоверных различий ИГХ-реакции ЦОГ-2 в опухолевой ткани у больных I группы по сравнению со II и III группами (1,55±0,89, 1,55±1,01 и 1,55±0,73 соответственно), р>0,05.

Экспрессия индуцибельной iNOS, выявленная в I группе (1,4 ±0,82), была достоверно ниже по сравнению с III группой (1,95±0,57), в то же время по сравнению с данными II группы (1,0±0,87) достоверных различий не выявлено. В биоптатах пациентов контрольной группы экспрессия ЦОГ-2 и iNOS не выявлена. Экспрессия eNOS отмечена как в эпителии био­птатов контрольной группы (1,37±0,51), так и в опухолевых клетках (0,95±0,65, 1,05±0,49 и 1,15 ±0,67) биоптатов больных I–III групп соответственно. Мы не выявили достоверного различия экспрессии данного маркера при сравнении как с контрольной группой, так и в группах иследования (р>0,05).

Выводы. 1. Однократная внутрипузырная инстилляция пробиотика Aerococcus viridans 167 у пациентов с раком мочевого пузыря не влияет на экспрессию маркеров ЦОГ-2, eNOS. 2. Более низкий уровень экспрессии iNOS в ткани опухоли мочевого пузыря у пациентов после инстилляции пробиотика Aerococcus viridans 167 свидетельствует в пользу уменьшения выраженности воспалительного ответа и подтверждает ранее установленный нами эффект снижения иммуноклеточной инфильтрации опухоли.

Использование регионарной анестезии при радикальной цистэктомии у больных мышечноинвазивным раком мочевого пузыря

О.С. Гармиш¹, Я.В. Смирнова¹, С.И. Забашный¹, Р.Н. Молчанов^2,3, Г. Попкен⁴

¹КУ «Днепропетровская областная клиническая больница им. И.И. Мечникова», отделение анестезиологии и интенсивной терапии № 3, Украина
²ГУ «Днепропетровская медицинская академия МЗ Украины»,  кафедра хирургии № 1, Украина
³Клиника «Гарвис», Днепропетровск, Украина
⁴Госпиталь «Гелиос», урологическая клиника, Берлин, Германия

На сегодня регионарная анестезия при радикальной цистэктомии (РЦ) у пациентов с раком мочевого пузыря выполняется в качестве компонента общей анестезии в условиях искусственной вентиляции легких (ИВЛ).

Цель работы — оценить безопасность и преимущества выполнения РЦ на фоне комбинированной спинально-эпидуральной анестезии (КСЭА) при сохраненном самостоятельном дыхании c последующей оценкой течения послеоперационного периода.

Материалы и методы. С 2008 по 2012 г. 96 пациентам в возрасте 67±6,5 года произведена РЦ с расширенной тазовой лимфаденэктомией и различными видами деривации мочи с использованием КСЭА. Послеоперационная анальгезия включала продленную инфузию наропина 0,2% — 6–8 мл/ч в комбинации с системным введением нестероидных противовоспалительных препаратов. Оценивали характеристики вариабельности сердечного ритма (ВСР) в частотной области.

Результаты. Развитие спинального блока сопровождалось снижением общей спектральной мощности, преимущественно спектра активности симпатического отдела (LF) — вследствие симпатической блокады, менее выраженным угнетением парасимпатического отдела вегетативной нервной системы. Плотность спектра активности подкорковых нервных центров и процессов гуморальной регуляции (VLF) достоверно не изменялась до момента седации больного. Гемодинамика характеризовалась повышением сердечного индекса (СИ) на 15,9%, снижением индекса общего периферического сосудистого сопротивления (ИОПСС) на 23,2%.

Введение гипнотиков приводило к дальнейшему снижению спектральной мощности в диапазоне LF и достоверному подавлению в общей спектральной мощности спектра VLF. Эти изменения вегетативного гомеостаза сопровождались снижением АД, СИ, на фоне недостоверного повышения ИОПСС.

Применение субгипнотических доз пропофола с целью достижения медикаментозного сна обеспечивало более стабильное состояние гемодинамики и вегетативного гомеостаза по сравнению с применением бензодиазепинов.

Выводы. КСЭА является методом выбора анестезиологического пособия при выполнении РЦ. Продленная послеоперационная эпидуральная анальгезия 0,2% наропином обеспечивает максимально раннюю активизацию пациентов, сопровождается ранним восстановлением моторики желудочно-кишечного тракта и пассажа, снижает риск развития респираторных и тромбоэмболических осложнений.

Коментарів немає » Додати свій

Leave a comment

Ім’я (required)

Mail (will not be published) (required)

Сайт

CAPTCHA Code